Іван Виговський

(?−1664)

​

​

Іван Остапович Виговський (р. н. невід. — 27(17).03.1664) — наступник Богдана Хмельницького, гетьман Війська Запорозького (1657—1659), юрист, талановитий адміністратор, воєначальник і дипломат часів Козацької революції 1648—1676 рр. Народився на початку XVII ст. Місце народження достеменно не відоме, можливо в містечку Гоголів Київського воєводства (нині — село Броварського р-ну Київської області). Походив з родини православного шляхтича Остапа Вигоського герба «Абданк» та олени ласко гербу «Лелива».   Родовим маєтком родини був Вигов на Овруччині. Іван ймовірно закінчив Київську братську школу, володів латиною, церковнословʼянською, московською та польською мовами. Двічі одружувався. З 1630-х років працював при київському ґродському суді. Продовжив службу у складі кварцяного війська, в якому зробив карʼєру від товариша до ротмістра. Пізніше виконував функції писаря при урядовому комісарі. Під час битви під Жовтими водами Виговський потрапив у полон до татар. Згідно з переказом був викуплений Богданом Хмельницьким, склав присягу особистої вірності гетьману, невдовзі став його правою рукою й зробив блискучу політичну карʼєру. Вже наприкінці 1649 або на початку 1650 року став генеральним писарем Війська Запорозького. Протягом 1648 —1657 років брав участь у воєнних діях, дипломатичних місіях, перемовинах з представниками Речі Посполитої, Трансільванії, Московії. Його підпис був під Білоцерківським договором 1651 року. Він брав участь у підготовці тексту «Березневих статей» 1654 р., залучався до підготовки «Корсунського договору» 1657 р.

Після Богдана Хмельницького отримав гетьманську булаву. Чигиринська старшинська рада обрала його гетьманом на термін, поки Юрій Хмельницький не досягне повноліття. У жовтні 1657 року загальна козацька рада в Корсуні (нині — м. Корсунь-Шевченківський) обрала його гетьманом Війська Запорозького. З самого початку свого гетьманування Івану Виговському прийшлось долати соціальні суперечності у тогочасному суспільстві та протистояти масі «покозачених» посполитих, опиратися несприйняттю частини старшини нового зовнішньополітичного курсу, орієнтованого на порозуміння з Річчю Посполитою, жорстко придушувати опір опозиції з боку Запорожжя та Полтавського полку очолюваної Мартином Пушкарем та кошовим отаманом Яковом Барабашем. У протистояння обох сторін поступово втягувалась Московія, що була зацікавлена у подальшому розпалюванні конфлікту і перетворенні Гетьманщини на автономну частину Московського царства.

У березні 1658 році соціально-політична боротьба в Гетьманщині переросла у громадянську війну. Московія почала готувати військо до вступу на українські терени. У цих умовах гетьман та його найближче оточення почали готувати угоду з Річчю Посполитою, яка перетворювала козацько-гетьманську державу на Руське князівство — третю повноцінну частину польсько-литовсько-української федерації. Гадяцький договір, одним із співавторів якого був Виговський, дістав у козацькому середовищі неоднозначну оцінку, що автоматично вплинуло й на оцінку тих, хто був причетним до його підготовки.

Дізнавшись про підписання Гадяцьких пунктів, московський уряд вирішив ввести своє військо на терени Гетьманщини. Війна з Московією розпочалася 29 червня 1659 року. У взаємодії військ Речі Посполитої, Кримського ханства, Османської імперії та полків, відданих Виговському московське військо було розгромлено на річці Куколка неподалік містечка Конотоп. Союзне військо отримало блискучу перемогу над московитами, але скористатися її результатами гетьман вже не зміг. Опір козаків та старшин, котрі були незадоволені умовами Гадяцького договору змусив Виговського у вересні 1659 року зректися булави на користь Юрія Хмельницького.

Втративши булаву Іван Остапович був поновлений Річчю Посполитою у шляхетських правах, отримав маєтки на Холмщині та Поділлі, був призначений старостою Чигиринським та Барським, а у 1660 році став сенатором. Періодично проживав у Дубно, Барі, Львові. На початку 1660-х років Виговський став жертвою інтриг свого зятя Павла Моржковського (Тетері) та канцлера Миколи Пражмовського. За наказом Тетері польський полковник Себастьян Маховський заарештував київського воєводу. За однією версією Виговський був причетний до організації антипольського повстання, метою якого було обʼєднання Право- та Лівобережного гетьманатів у складі незалежної держави. За іншою — він нічого спільного не мав із повстанцями. Тетеря ж прагнув позбутися колишнього гетьмана виключно через намір привласнити собі всі маєтки Виговських.

Якби там не було, Івана Виговського було засуджено військовим трибуналом і негайно розстріляно 19 березня 1664 року в Ольхівці неподалік Корсуня (нині — село Вільховець Звенигородського р-ну Черкаської області).

Згодом тіло колишнього гетьмана було ексгумовано і передано дружині, яка поховала його десь на Галичині (за однією версією у Скиті Манявському, за іншими — у Корсуні, Руді на Стрийщині, Юсиптичах (Йосиповичах) на Стрийщині, Спаському монастирі біля Скиту Манявського, Скиті, хоч донині у жодному з них нічого виявлено не було).

 

Використана література:

Костомаров Н.. Гетманство Выговского. В кн.: Костомаров Н.И. Собрание сочинений: Исторические монографии и исследования, т. 2. СПб., 1872.

Герасимчук В. Виговський і Юрій Хмельницький. // ЗНТШ, 1904, т. 59–60.

Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат. // ЗНТШ, 1909, т. 87–89

Герасимчук В. Смерть Iвана Виговського. В кн.: Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергієвича Грушевського. К., 1928.

Апанович О. Наступник Богдана Хмельницького — Iван Виговський. В кн.: Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. К., 1993.

Бульвінський А. Конотопська битва 1659 р. // УIЖ, 1998, № 3, 4.

Грушевський М.С. Iсторія України-Руси, т. 10. К., 1998.

Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648—1676 рр.): Україна крізь віки, т. 7. К., 1999.

Левадний І. Організатор Конотопської перемоги Іван Виговський. Нью-Йорк: Видання Головної управи ООЧСУ, 1987. 32 с

Мицик Ю. Гетьман Іван Виговський. Київ: КМ Академія, 2004. 83 с.

Сенютович-Бережний В. Рід і родина Виговських (історично-родовідна розвідка) // Український історик (Нью-Йорк — Мюнхен). Рік VII. Вип. 1-3. 1970. С. 149—167.

Сокирко О. Конотопська битва 1659 р. Тріумф в час Руїни. Київ: Темпора, 2008. 70 с.

 

‡